Резервная площадка форума FOR-UA.info

Объявление

Основная площадка - FOR-UA.info

Информация о пользователе

Привет, Гость! Войдите или зарегистрируйтесь.


Вы здесь » Резервная площадка форума FOR-UA.info » Политика и экономика » Подкарпатская Русь


Подкарпатская Русь

Сообщений 1 страница 12 из 12

1

Крах проекта Украина
Русины приступили к реализации завершающего этапа по восстановлению государственности своего материнского государства Подкарпатской Руси, альтернативного украинскому. Украина в нынешнем виде, как антитеза России, как проект, исчерпала себя во всех аспектах.  У Украины нет миссии, нет сверхзадачи.   Нету у Украины никаких ценностей! Пустышка! А в отношении русинов, она еще  оказалась и их смертельным врагом!!!
По сути, на Украине сейчас происходит переход от преторианского олигархического режима к радикальному преторианскому. Основная опора такого политического режима - силовики, но долго на штыках сидеть нельзя. Янукович, по сути, оказался между Сциллой олигархов, которые были опорой режима Кучмы и Ющенко, и Харибдой широких масс, терпение которых постоянно подтачивается экономическим кризисом. Украинский президент в тяжелой ситуации, потому что каждый его шаг порождает врагов. Чтобы увеличить поддержку населения и усилить устойчивость режима, он должен уйти от старых коррупционных конструкций, которые все это время подтачивали химерическое здание украинской государственности.
Для русинов ащита в рамках существующей политической системы практически не дает сколько-нибудь серьезного эффекта. Точнее говоря, она практически невозможна.

Парламент, как площадка, где происходило согласование как интересов элит, так и интересов различных слоев общества, разрушен. Суд, как институт не работает, это общеизвестно. Органы исполнительной власти завязаны на определенные политические силы и обслуживают их интересы. СМИ давно подконтрольны группам влияния, кроме ряда Интернет-изданий и блогосферы. Свобода слова на Украине - это миф.

Поэтому идет радикализация настроений, то есть решение проблем видится путем прямых действий вплоть до применения насилия.
Русинам невозможно уже говорить с украинской властью на ее языке, унижать себя до молчалинского подобострастия. А тем более чего то от нее ждать, учитывая то что на открытый разговор с русинами, власть за 20 лет "незалежности", так и не пошла. Русины все это время считают себя независимыми, от "незалежной" Украины. Они уже два десятилетия, на своей территории русинов на юг от Карпат, отстаивают свои права, для разрешения системных противоречий с Украиной! К сожалению, Украина не желает видеть в своем правовом поле Закарпатье и 800 тысяч русинов проживающих там.

Сегодня все против всех.  Все диктует конкуренция, жажда обойти другого. Охота к мгновенному успеху. Под успехом подразумевается сорванный куш, который и определяет положение в обществе. Нечистая на руку чернь становится элитой, на которую равняются, которая остальных презирает.

В обществе распространен спертый воздух уголовщины: от паханских взаимоотношений «по понятиям» до лексики.

Судя по всему, деморализация общества будет продолжаться, пока будет торговля властью. Теперь уже деньги не в счет, взятки берут назначениями.
Небольшая группа капиталистов пользуются дармовой раб.силой. Все остальные рабствуют и упиваются водкой. Запустение и полная деградация населения-очевидный факт. Подкарпатская Русь  "ушла благодаря Украине" в девятнадцатый век.

Сейчас рулят в Закарпатье "назначенцы Киева",т.е.делают деньги из когда-то существовавшей индустрии. Всё обглодают,как козлы в огороде и от голода перекочуют,тогда начнут наводить ремонт русины-созидатели.

В нынешнем времени  беспредел украинских властей достал всех. У русинов есть с чем сравнивать, даже по советскому периоду.
Например:
- тактика государства "пусть выживет каждый, хоть и в нищете" привлекает все-таки больше, чем "пусть выживает только сильный". В обществе должны быть и денежные рвачи, и "слабые" - рожающие детей или рисующие картины. Без них наступает конец.

- раньше существовало волшебное заведение "партком", которое всегда было открыто душой простому народу. Так что накрайняк, когда тебя окончательно задолбал родной ЖЭК, можно было "пожаловаться в партком". И ЖЭК немедленно получал громадную взбучку. Теперь взбучку можно получать самому в неограниченном количестве, вне зависимости от наличия причин. А чтобы кому-то взбучку дать - нужно вступить в партию регионов, достичь там небывалых высот и продать душу дьяволу. ЖЭК при этом спокойно будет тырить наши налоги и дальше.

- раньше мы жили в тоталитарном государстве, это не скрывалось, мы знали об этом, и весь мир об этом знал и бесновался. Теперь мы живем в тоталитарном украинском государстве, которое называется свободным и демократическим, мы об этом знаем еще больше, т.к. повзрослели, весь мир об этом молчит. Так что о том, "где было больше правды" даже речи не идет. И много чего еще...

Нынешнее украинское государство нормально не функционирует, многие процесс пущены на самотек, что привело к тотальной деградации социальной инфраструктуры. Это выражается в перманентной депопуляции, падении уровня образования, медицины и т.д.

Украинские чиновники говорят, что народ массово на Украине - теоретически - может восстать только против даишников и налоговиков, если они, опираясь на новые расширенные полномочия, начнут по беспределу руки выкручивать.

Хотя в  Киргизии так тоже некоторые думали....
Если ты не отстаиваешь СВОИ интересы, то кто-то другой будет отстаивать СВОИ за счёт ТВОИХ.
Пока русинский народ не отгородится от Украины, которая "рубит бабло на трафике, «мировой тренд» будет превращать русинов в жвачный скот. В такой ситуации, бездействие русинов преступно.
А ведь политика — борьба интересов. Politicos (греч.): poli (поли) — много, ticos (тикос) — интересов. Политика — множество интересов. Если ты не отстаиваешь СВОИ интересы, то кто-то другой будет отстаивать СВОИ за счёт ТВОИХ. Подтверждений этому — тьма.

Ничто так не оздоровит русинское общество, как стремление быть, а не казаться народом. А это можно реализовать только в независимом государстве-Республике Подкарпатская Русь.
Споры о том, "кем называться" - украинцами или русинами, коварно перапрограммированные россиянами - возникают потому, что у украинцев, не хватает собственного национального достоинства. Нет того необходимого пласта культуры и самосознания индивида, который формируется на уровне семьи в каждой нормальной стране, незаметно для самих участников этого процесса. И пока не "нарастет" этот слой, как кожа на сожженном теле, будет продолжаться бесконечная возня вокруг названий и терминов. В Подкарпатской Руси самоназвание привнесенное сюда чуть более 70 лет назад, начинает быть именем нарицательным, маргинальным.

Не будем забывать и о том, кто "авторы" этих споров в Закарпатье - это те, кто претендуют на роль элиты в нашем обществе - интеллектуальной или политической. Именно претендуют, а не являются ней. Здоровая (настоящая) элита может родиться только в здоровом (настоящим) обществе: в обществе, где вопрос "как называть себя", снята полностью или иногда служит объектом мастурбатывнай практики особо озабоченных "украинских историков".

Конечно, если бы русинов поддержала Россия, это был бы совсем другой путь развития будущего. Но покамест русины своими силами, сами решают свои проблемы. Исверяют свои позиции прежде всего со странами Центральной Европы и ЕС. Кстати, сочетание экономической и гуманитарной стратегии  стало общим местом русинской политики. Когда пробуют  говорить о пользе российско-подкарпаторусинского союза, справедливо отмечают его взаимные экономические и геополитические выгоды. Это, конечно, важно и правильно. Но некоторые указывают, что самое главное в этом Союзе - это воссоединение единого Русского народа. Воссоединение разделенного народа именуется в политическом лексиконе "ирридентой". Ближайший прецедент "ирриденты" - недавнее воссоединение Западной и Восточной Германии. Но увы, Россия молчит. Зато успешно реализуется другая "ирридента" в направлении Венгрии. Подкарпатская Русь, займет достойное место в Дунайской конфедерации.

Для того, чтобы Подкарпатская Русь имела историческую перспективу, ей необходимо несколько вещей делать самой: мы должны сами себя защищать, кормить, лечить; мы должны сами воспроизводить знания. Как этого достичь, есть в русинской «Дорожной карте» состоящей из :"Русинской национальной концепции", "Подкарпаторусинской экономической доктрине", "Меморандуме правительства Подкарпатской Руси", итоговых решениях Европейских и Всемирных Конгрессов Подкарпатских Русинов, к созданию которой русины привлекали и своих, и западных специалистов. В течении двух последних лет, через Русинскую информационную систему, проводится объяснение русинскому обществу содержания этого большого проекта, реализовывать который нужно будет всем вместе; объяснение того, ради чего 1 декабря 2008 года восстановлена государственность Подкарпатской Руси. Причем, в этой программе проведена подстройка задач модернизации, под традиционные ценности русинского общества. В частности, исходя из общинной структуры русинского общества, заложено основные принципы-трудоустройство, обучение, карьерный рост и социальная защита.
Двойное гражданство для Подкарпатской Руси. От сложного к простому

Некоторым странам выгодно, чтобы граждане зарубежом имели их паспорта... Это может служить оправданием для разных акций, типа «принуждения к миру» или для выдвижения территориальных претензий...
«Еще вчера мы жили в Украине, а сегодня проснулись в Евросоюзе», – такой была первая реакция многих закарпатцев на принятый венгерским парламентом закон об упрощенной процедуре получения гражданства для этнических венгров. Украинская власть не отреагировала на этот противоречивый документ, хотя эксперты говорят, что он может представлять угрозу национальной безопасности нашей страны

По материалам «Евроньюз», благодаря этому правовому новшеству на гражданство Венгрии могут претендовать иностранные граждане, которые докажут свое венгерское происхождение и владение венгерским языком. При этом они не получают избирательные права, поэтому в дальнейшем должны защищать свои этнические права на территориях стран проживания. Новый закон поддержали 344 депутата Национального собрания Венгрии, трое выступили против, пятеро — воздержались при голосовании. Закон вступит с января следующего года.

Официальная Братислава при этом почему-то забыла, что несколько лет назад приняла такой же закон, облегчающий зарубежным словакам получение словацкого гражданства. Аналогичный закон есть в Румынии, и он тоже в значительной мере касается украинских румын.

Социолог, преподаватель Ужгородского национального университета, руководитель Карпатского центра поллинговых исследований Федор Шандор объясняет это «чистым прагматизмом». «Закарпатцы как прагматики в центре Европы, - говорит он, - относятся к новому закону Венгрии о двойном гражданстве исключительно положительно, потому что это открывает более широкие экономические возможности для самих закарпатцев. В Закарпатье, кроме того, немало людей имеют статус зарубежного венгра. Они и члены их семей сейчас с огромной радостью встретили венгерский закон».

Отмечу, что он не означает присоединение зарубежных венгров к социальной сети страны, то есть не дает доступа к бесплатной медицине, образованию. Он также не дает права голоса тем, кто получит гражданство по данному закону».

Если официальный Киев так ничего и не скажет в ответ, то это будет иметь наихудшие следствия для Украины, считает Федор Шандор. По словам социолога, как только возникнет хоть какой-то незначительный протест украинского МИД против действий Венгрии или Румынии, то сразу в ответ им приведут пример получения гражданства России жителями Крыма. «Это болезненная тема и восточных областей, но самое важное, что жители этих регионов — это наибольший электорат для провластной партии и президента Януковича. Потому ни МВД, ни МИД ничего и не сделают. Это в итоге приведет к моральной децентрализации власти среди закарпатцев и в дальнейшем, скорее всего, и к экономической децентрализации. И социально, и психологически, и экономически закарпатцы будут ориентироваться на Будапешт, а не на Киев», - говорит Шандор.

Как это ни грустно звучит, но специалисты по международным отношениям только подтверждают мнение социологов.

отсутствие протестов или реакции с украинской стороны на венгерский закон может стать первым шагом к федерализации Украины.

Самое интересное, что МИД Украины готово рассмотреть вопрос о предоставлении этническим украинцам, проживающим в Киргизии, украинского гражданства. Об этом сообщил журналистам директор департамента информационной политики МИДа Олег Волошин.

По его словам, министерство готово сделать все возможное, чтобы предоставить консульскую помощь украинцам, проживающим в Киргизии. «Конечно, если они пожелают вступить в наше гражданство, мы всегда приветствуем это, и все необходимые формальности будут решать специалисты на месте», — сказал он. Т.е. и Украина практически начала предоставлять второе гражданство гражданам других стран.
Говорим федерализация, понимаем - НЕЗАВИСИМОСТЬ ПОДКАРПАТСКОЙ РУСИ!!!
http://www.pudkarpatskarus.eu/

0

2

...не треба вішати лапшу - бо у вас каша в голові... історію треба вчити а не фальшувати в угоду нашим "друзям-сусідам" - котрі  розділену УКРАЇНУ (це перший етап)  -

0

3

Олег Гірник, Заґреб Сепаратизм «по-русинськи» або фантазії протоєрея Сидора
Видається, що минулорічний сценарій президетських виборів із православними батюшками Московського Патріархату і цього року розігруватиметься на виборах до Верховної Ради. Сепаратистичні ідеї зазвучали не в Криму, Харкові чи Донецьку, а цілком з протилежного боку – на Закарпатті. У зв’язку з цим почали проводитись і відповідні приготування. Так 25-27 вересня 2005 року в Ужгороді відбулася міжнародна науково-практична конференція «Карпатська Русь – духовність і культура», організована Міжнародним Карпатським Інститутом, Міжнародною Кирило-Мефодієвською Слов’янською Академією й Асоціацією русинських організацій «Сойм Подкарпатских Русинов».  Головним актором цих подій був голова асоціації, депутат Закарпатської обласної ради, протоєрей Дмитро Сидір. Читаючи публікації російського інтернет-видання, regnum.ru, складається враження, що згадана конференція не мала нічого спільного ні з духовністю, ні з культурою, дарма, що її головним ініціатором був «духовний пастир» Сидір. Це ніщо інше, як черговий політтехнологічний сценарій із застосуванням вже відомого всім ресурсу російської церкви МП. Представник російської православної Церкви в Україні мітрополіт Сабодан письмово привітав учасників конференції.
Не обійшлось тут і без кримського сепаратистичного ресурсу. У роботі конференції взяли участь і члени кримської молодіжної організації «Прорив» на чолі з її лідером Олексієм Добичиним, котрий відразу заходився радити «русинам» вдатися до активних засобів: мітинги, пікети, наметові містечка. Відтак було створено і одноіменну «молодіжну» організацію на Закарпатті, завданням якої,  на думку батюшки Сидора, є «допомогти Україні здійснити «прорив» у Європу, в яку вона так прагне, через русинів Закарпаття». Яким же ж чином батюшка Сидір із своїм «русинами» має намір «прориватися» в Європу? В одному із пунктів постанови «науково-практичної» конференції читаємо: «Учасники конференції засудили акти насильства над православним сербським народом і вимагають звільнення з-під варти президента Югославії Слободана Мілошевіча». Добре що о. Сидір яко «духовний пастир» не зажадав від Господа воскресенія маршала Тіта. Ось так «сойм» та «іже с ними присмикающиєся» планують війти в Європу.
Але хто ж такі «русини»? Всі сущі в Україні, які мають елементарні знання з історії України, знають, що так себе називали піддані Київської Русі, пізніше Литовсько-Руської держави. Скажімо, галичани величали себе цим іменем до першої половини ХХ–го століття, для більшості поняття «українець» та «Україна» асоціювалися із Надніпрянщиною. Але з ростом визвольних змагань України, нова назва «українець» почала витісняти стару архаїчну назву «русин». Галицькі русини завдяки освітницькій діяльності організації «Просвіта» і галицького духовенства дуже швидко засвоїли нову назву «українець». В тому їм посприяли і галицькі москофіли своїми відкритими симпатіями до Москви та дивацьким мовним кічем під назвою «язичіє», від якого не залишилось і сліду в історії української літератури. Вишукана Шевченкова мова припала галичанам більше до душі, ніж москофільське «язичіє».
Активна діяльність організації «Просвіта» і духовенства зробили свою позитивну роботу і серед галицької еміґрації. Завдяки їхній діяльності навіть у глухих селах Боснії діти галицьких русинів, що поселились там за часів Австро-Угорщини, вже називали себе українцями, а батьківщину свою Україною.
Навіть Закарпаття, де москофільство пустило значно глибше коріння, перед другою Світовою війною прийшло до української свідомості. Інакше б не було о.Августина Волошина і Закарпатської України.
Таким чином, русини – це стара архаїчна назва українців, а Русь – це стара назва України. Цього був свідомий відомий український історик Михайло Грушевський, який невипадково назвав свою основну працю «Історія Руси-України».
Тим часом, т.зв. «русинським питанням» дуже часто вміло маніпулювали різні антиукраїнські сили. Тоді використовувалось звичайних неграмотних людей, або таких напівінтелігентів як батюшка Сидір. Зазвичай людям говорили, що проукраїнські сили намагаються знищити їхню культуру, їхні традиції і т.д. В пресі створювався неґативний образ українця, як це було у повоєнній Словаччині чи Польщі, де систематично створювався образ українця-вбивці, головоріза. А коли проводили перепис населення, то заляканий люд волів бути записаним під будь-якими іменем (русинами, руснаками, лемками, слов’яками, словаками, поляками) лиш би тільки не українцем. В одному селі записувалось, що проживають «русини», в сусідньому «лемки». Старий відомий принцип – поділяй і володарюй.
Специфічну роботу в таких випадках виконували штучностворені т.з. «катедри русиністики», хоч зовні це виглядало як приклад дбання про національні меншини. Переважно на цих катедрах осідали різіні типи аґентурного штибу, які за грубі гроші створювали атмосферу істерії навколо «русинського питання» і звичайно, в цих ситуаціях всіляко звинувачували українців і «галіцкіх сєпаратістов». Зрештою, це добре помітно з інтерв’ю, яке батюшка Сидір дав російському інтернет-виданню.  Він всіляко хвалить Росію яко оплот слов’янства, клянеться у вірності ідеї «єдіной і нєдєлімой» та російському православію, заявляючи, що спроби з канонічною автокефалією, якщо і вдадуться на інших теренах України, на Закарпатті цей варіант не пройде. «Російська Православна Церква – це духовна матриця, на якій ґрунтується єдність Святої Русі. І те, що з’явилися границі, з’являються Кравчук, Кучма і Ющенко і щось там кукурікають проти Росії – не змінює цієї істини» - гордо заявляє батюшка Сидор. Він хвалиться, що православні МП не допустили почергове відправлення у церквах, як того вимагав тодішній губернатор Віктор Балога і в ім’я Христа, Євангелії і любові до ближнього, залишили вірних інших конфесій (переважно греко-католиків) стояти і далі на вулиці, навіть зимою. Це говорить той, що хоче допомогти Україні через «русинів» ввійти в Європу. Такі «русини» мають більше спільного з ісламськими фундаменталістами і терористами, ніж із загальноєвропейськими засадами гуманізму та толеранції.
На питанні про статистику «русинів» на Закарпатті батюшка просто розгубився. Така статистика просто не існує. Каже, що ніби при переписі «русинів» записалось 10 тисяч, причому навіть циганів і то більше - 15 тисяч. Але ці дані, на думку «духовного пастиря» є засекречені. (І чого би хтось мав так засекречувати ті дані?) Він має «свою» статистику: «русинів» на Закарпатті 800 тисяч і основний критерій розрізнення – це «русинська мова». Що таке «русинська мова» при мовній строкатості Закарпаття, де кожне село має свій діалект, батюшка не уточнює. Можливо це мова якою пише відомий закарпатський поет і громадський діяч Павло Чучка? Та сама ситуація і з «русинською» граматикою та перекладом св. Письма. Чи то є та сама граматика і той самий переклад св. Письма, якими користуються «русини» на території колишньої Югославії? І взагалі, якби т.з. «русини» з цілого світу зібрались на свій мовний конґрес, вони б попросту пересварились, бо ніколи б не дійшли до концепції єдиної мови, а тим більше граматики.
Якщо й говорити про якесь «русинське питання», то про нього можна говорити лише в контексті території колишньої Югославії. Лише тут русини розмовляють єдиною мовою, мають випрацьовану граматику і створили свою літературу.             
Русько-українська людність із теренів східної Словаччини (т.зв. Горниця) поселилась на територію Бачки (частина Воєводини, яка є у складі Сербії і Чорногорії) 250 років тому. Практично їх можна вважати найстаршою українською еміґрацією. За час їхнього проживання в Бачці мовна палітра дуже змінилась: тут маєте і мадярські слова (теметов, Крачун), німецькі  (гайзібан, цуґ, фріштік), а найбільше, звичайно, сербських слів, які все більше і більше проникають в русинський діалект.
Правдоподібно, про бачванських «русинів» ніхто би й не чув, якби не відомий український етноґраф і громадський діяч з Галичини - Володимир Гнатюк, котрий на початку ХХ ст. відвідав Р. Керестур і описав побут, звичаї, обряди тамтешніх «русинів». Володимир Гнатюк звернув увагу на молодого ґімназиста заґребської ґімназії Ґабора Костельника. Хлопчина тоді був у відчаї. Справа в тому, що молодий Ґабор несподівано відчув в собі хист до «красного писання» і за короткий час виспівав на рідному керестурському діалекті збірку романтичної поезії під назвою «З мойого валала» («З мого села»). Він звернувся до своїх рідних руснаків, які тоді видавали в Будапешті часопис «Неділя», але не тут то було. Редактор часопису Михайло Врабель виявився москофілом і на «общепонятном язичиї» пояснив Костельникові, що «на поданом нарічії только народни співанки сообщаєме, от сочиненних стихов же пожадами, аби они писани билі нашим язиком». Хлопчину вирішив порятувати галичанин Володимир Гнатюк, який при допомозі професора Петербургської академії О.Шахматова допоміг надрукувати збірку в друкарні оо.Василіян у Жовкві у 1904 році.
Ось так панотче Сидоре, якби ж не ненависні вам «галіцкіє екстремісти», то про «бачванських русинів» і про Г. Костельника ніхто би не чув і не знав.
У 1907 Г. Костельник переїздить до Львова. Від того часу його життя повністю в’яжеться зі Львовом, аж до трагічної загибелі в 1948 році. Костельник зізнавався, що до Галичини звикав довго і якби не одруження з донькою директора перемишльської ґімназії Елеонорою Зарицькою, не залишився б у Галичині. Поступово Костельник приходить до переконання, що українці і русини Бачки – це той самий народ. Згодом з-під Костельникового пера виходить патріотична поезія «Встань Україно» (Львів, 1918), написана під впливом визвольних змагань українського народу, свідком яких тоді він був. Відтак о. Гавриїл робить все можливе, щоб познайомити галицьких українців із життям їхніх співбратів у Бачці. Так у «Календарі Просвіти» за 1920р. виходить його стаття під назвою «Бачванські українці». Одночасно, Костельник всіляко намагався роз’яснити своїм бачванським русинам до якого народу вони належать. З цією метою він пише декілька статей-есе «Дзе спада наша бешеда» (Р. Керестур, 1922),  «Яка наша народна назва», «Чом сом постал Українєц». (Два останні опубліковані у збірнику «Проза на бачванско-сримским руским литературним язику», що вийшов у Новому Саді у 1975 році). Практично 80% творчої спадщини Костельника написані українською мовою!
Показовим є той факт, що протягом своєї діяльності Костельник практично не мав жодних контактів із Закарпаттям. Там не була надрукована жодна його стаття, жодна книжка. «Від самого початку Костельник читає і пише про Шевченка і, як і Гнатюк, просто оминає дезінтеґраційні тенденції закарпатської культурної і національної традиції... Закарпаття значно тяжче і значно пізніше прийде туди, де Костельник був від самого початку; русинські сепаратистичні тенденції його навіть не торкнули – вони між русинами Бачки появляться щойно між двома світовими війнами» - так пише про Костельника найавторитетніший дослідник творчості Костельника академік Юліян Тамаш, до речі бачванський русин.
Тут важко не погодитись з батюшкою Сидором про необхідність розбиття інформаційної блокади. Саме відсутність належної інформації спровокувала одну із постанов ужгородського «науково-практичного соймища»: «Просити святійшого Патріарха Сербського Павла і Синод про якнайшвидшу (звідки така поспішність у святих справах?) канонізацію бачванського (сербського) русина о.Гавриїла Костельника». А можливо таке рішення було прийняте невипадково і цілком свідомо? Згідно логіки - тим би мав займатись Московський Патріархат (якщо взагалі про щось таке можна вести мову), адже на час своєї загибелі о. Гавриїл канонічно належав до російської церкви. У цьому випадку прийшлось би торкнутись делікатних подій т.з. «львівського псевдособору 1946 року». Вже сам вибір дня - проведення собору - «8 березня» – день солідарності почитательок ідей Клари Цеткін, викликає поважні сумніви щодо церковного характеру такого «собору». Невипадково всечастіше цей «собор» називають спецопераціє НКВД. Відтак і самі обставини загибелі Костельника теж доволі неясні. Свідчення його дітей (досі живе його донька і двоє синів) переконливо доказують, що це була справа того ж таки НКВД. А от якщо справу поручити сербському патріарху – цілком нейтральній стороні, можна би було обійти згадані гострі кути. Але й тут є проблема: у Сербії проживає приблизно 15 тис. «русинів», майже всі вони греко-католики і навіть мають свій еґзархат з осідком у Руському Керестурі!?   
Так і хочеться сказати батюшці Сидору словами російського казкового героя Балди: «нє гонялся ти би поп за дешевізной», а краще би відправляв для своїх «вірників» акафістики і молебні пінія, людям була би користь, Богу мило, а батюшці би щось перепало від вірників смачненького на обід.     
Накінець повстає питання: як українцям сприймати такого роду «науково-практичні» конференції і всілякі «соймища» на чолі з такими «духовними пастирями заблудших овець»! Для цього необхідно відповісти на інше питання: а що би було, якби «русинів» не було? Відповідь проста: Українці би померли від нудьги. Амінь.

0

4

РУСИН написал(а):

Олег Гірник, Заґреб Сепаратизм «по-русинськи» або фантазії протоєрея Сидора
Видається, що минулорічний сценарій президетських виборів із православними батюшками Московського Патріархату і цього року розігруватиметься на виборах до Верховної Ради. Сепаратистичні ідеї зазвучали не в Криму, Харкові чи Донецьку, а цілком з протилежного боку – на Закарпатті. У зв’язку з цим почали проводитись і відповідні приготування. Так 25-27 вересня 2005 року в Ужгороді відбулася міжнародна науково-практична конференція «Карпатська Русь – духовність і культура», організована Міжнародним Карпатським Інститутом, Міжнародною Кирило-Мефодієвською Слов’янською Академією й Асоціацією русинських організацій «Сойм Подкарпатских Русинов».  Головним актором цих подій був голова асоціації, депутат Закарпатської обласної ради, протоєрей Дмитро Сидір. Читаючи публікації російського інтернет-видання, regnum.ru, складається враження, що згадана конференція не мала нічого спільного ні з духовністю, ні з культурою, дарма, що її головним ініціатором був «духовний пастир» Сидір. Це ніщо інше, як черговий політтехнологічний сценарій із застосуванням вже відомого всім ресурсу російської церкви МП. Представник російської православної Церкви в Україні мітрополіт Сабодан письмово привітав учасників конференції.
Не обійшлось тут і без кримського сепаратистичного ресурсу. У роботі конференції взяли участь і члени кримської молодіжної організації «Прорив» на чолі з її лідером Олексієм Добичиним, котрий відразу заходився радити «русинам» вдатися до активних засобів: мітинги, пікети, наметові містечка. Відтак було створено і одноіменну «молодіжну» організацію на Закарпатті, завданням якої,  на думку батюшки Сидора, є «допомогти Україні здійснити «прорив» у Європу, в яку вона так прагне, через русинів Закарпаття». Яким же ж чином батюшка Сидір із своїм «русинами» має намір «прориватися» в Європу? В одному із пунктів постанови «науково-практичної» конференції читаємо: «Учасники конференції засудили акти насильства над православним сербським народом і вимагають звільнення з-під варти президента Югославії Слободана Мілошевіча». Добре що о. Сидір яко «духовний пастир» не зажадав від Господа воскресенія маршала Тіта. Ось так «сойм» та «іже с ними присмикающиєся» планують війти в Європу.
Але хто ж такі «русини»? Всі сущі в Україні, які мають елементарні знання з історії України, знають, що так себе називали піддані Київської Русі, пізніше Литовсько-Руської держави. Скажімо, галичани величали себе цим іменем до першої половини ХХ–го століття, для більшості поняття «українець» та «Україна» асоціювалися із Надніпрянщиною. Але з ростом визвольних змагань України, нова назва «українець» почала витісняти стару архаїчну назву «русин». Галицькі русини завдяки освітницькій діяльності організації «Просвіта» і галицького духовенства дуже швидко засвоїли нову назву «українець». В тому їм посприяли і галицькі москофіли своїми відкритими симпатіями до Москви та дивацьким мовним кічем під назвою «язичіє», від якого не залишилось і сліду в історії української літератури. Вишукана Шевченкова мова припала галичанам більше до душі, ніж москофільське «язичіє».
Активна діяльність організації «Просвіта» і духовенства зробили свою позитивну роботу і серед галицької еміґрації. Завдяки їхній діяльності навіть у глухих селах Боснії діти галицьких русинів, що поселились там за часів Австро-Угорщини, вже називали себе українцями, а батьківщину свою Україною.
Навіть Закарпаття, де москофільство пустило значно глибше коріння, перед другою Світовою війною прийшло до української свідомості. Інакше б не було о.Августина Волошина і Закарпатської України.
Таким чином, русини – це стара архаїчна назва українців, а Русь – це стара назва України. Цього був свідомий відомий український історик Михайло Грушевський, який невипадково назвав свою основну працю «Історія Руси-України».
Тим часом, т.зв. «русинським питанням» дуже часто вміло маніпулювали різні антиукраїнські сили. Тоді використовувалось звичайних неграмотних людей, або таких напівінтелігентів як батюшка Сидір. Зазвичай людям говорили, що проукраїнські сили намагаються знищити їхню культуру, їхні традиції і т.д. В пресі створювався неґативний образ українця, як це було у повоєнній Словаччині чи Польщі, де систематично створювався образ українця-вбивці, головоріза. А коли проводили перепис населення, то заляканий люд волів бути записаним під будь-якими іменем (русинами, руснаками, лемками, слов’яками, словаками, поляками) лиш би тільки не українцем. В одному селі записувалось, що проживають «русини», в сусідньому «лемки». Старий відомий принцип – поділяй і володарюй.
Специфічну роботу в таких випадках виконували штучностворені т.з. «катедри русиністики», хоч зовні це виглядало як приклад дбання про національні меншини. Переважно на цих катедрах осідали різіні типи аґентурного штибу, які за грубі гроші створювали атмосферу істерії навколо «русинського питання» і звичайно, в цих ситуаціях всіляко звинувачували українців і «галіцкіх сєпаратістов». Зрештою, це добре помітно з інтерв’ю, яке батюшка Сидір дав російському інтернет-виданню.  Він всіляко хвалить Росію яко оплот слов’янства, клянеться у вірності ідеї «єдіной і нєдєлімой» та російському православію, заявляючи, що спроби з канонічною автокефалією, якщо і вдадуться на інших теренах України, на Закарпатті цей варіант не пройде. «Російська Православна Церква – це духовна матриця, на якій ґрунтується єдність Святої Русі. І те, що з’явилися границі, з’являються Кравчук, Кучма і Ющенко і щось там кукурікають проти Росії – не змінює цієї істини» - гордо заявляє батюшка Сидор. Він хвалиться, що православні МП не допустили почергове відправлення у церквах, як того вимагав тодішній губернатор Віктор Балога і в ім’я Христа, Євангелії і любові до ближнього, залишили вірних інших конфесій (переважно греко-католиків) стояти і далі на вулиці, навіть зимою. Це говорить той, що хоче допомогти Україні через «русинів» ввійти в Європу. Такі «русини» мають більше спільного з ісламськими фундаменталістами і терористами, ніж із загальноєвропейськими засадами гуманізму та толеранції.
На питанні про статистику «русинів» на Закарпатті батюшка просто розгубився. Така статистика просто не існує. Каже, що ніби при переписі «русинів» записалось 10 тисяч, причому навіть циганів і то більше - 15 тисяч. Але ці дані, на думку «духовного пастиря» є засекречені. (І чого би хтось мав так засекречувати ті дані?) Він має «свою» статистику: «русинів» на Закарпатті 800 тисяч і основний критерій розрізнення – це «русинська мова». Що таке «русинська мова» при мовній строкатості Закарпаття, де кожне село має свій діалект, батюшка не уточнює. Можливо це мова якою пише відомий закарпатський поет і громадський діяч Павло Чучка? Та сама ситуація і з «русинською» граматикою та перекладом св. Письма. Чи то є та сама граматика і той самий переклад св. Письма, якими користуються «русини» на території колишньої Югославії? І взагалі, якби т.з. «русини» з цілого світу зібрались на свій мовний конґрес, вони б попросту пересварились, бо ніколи б не дійшли до концепції єдиної мови, а тим більше граматики.
Якщо й говорити про якесь «русинське питання», то про нього можна говорити лише в контексті території колишньої Югославії. Лише тут русини розмовляють єдиною мовою, мають випрацьовану граматику і створили свою літературу.             
Русько-українська людність із теренів східної Словаччини (т.зв. Горниця) поселилась на територію Бачки (частина Воєводини, яка є у складі Сербії і Чорногорії) 250 років тому. Практично їх можна вважати найстаршою українською еміґрацією. За час їхнього проживання в Бачці мовна палітра дуже змінилась: тут маєте і мадярські слова (теметов, Крачун), німецькі  (гайзібан, цуґ, фріштік), а найбільше, звичайно, сербських слів, які все більше і більше проникають в русинський діалект.
Правдоподібно, про бачванських «русинів» ніхто би й не чув, якби не відомий український етноґраф і громадський діяч з Галичини - Володимир Гнатюк, котрий на початку ХХ ст. відвідав Р. Керестур і описав побут, звичаї, обряди тамтешніх «русинів». Володимир Гнатюк звернув увагу на молодого ґімназиста заґребської ґімназії Ґабора Костельника. Хлопчина тоді був у відчаї. Справа в тому, що молодий Ґабор несподівано відчув в собі хист до «красного писання» і за короткий час виспівав на рідному керестурському діалекті збірку романтичної поезії під назвою «З мойого валала» («З мого села»). Він звернувся до своїх рідних руснаків, які тоді видавали в Будапешті часопис «Неділя», але не тут то було. Редактор часопису Михайло Врабель виявився москофілом і на «общепонятном язичиї» пояснив Костельникові, що «на поданом нарічії только народни співанки сообщаєме, от сочиненних стихов же пожадами, аби они писани билі нашим язиком». Хлопчину вирішив порятувати галичанин Володимир Гнатюк, який при допомозі професора Петербургської академії О.Шахматова допоміг надрукувати збірку в друкарні оо.Василіян у Жовкві у 1904 році.
Ось так панотче Сидоре, якби ж не ненависні вам «галіцкіє екстремісти», то про «бачванських русинів» і про Г. Костельника ніхто би не чув і не знав.
У 1907 Г. Костельник переїздить до Львова. Від того часу його життя повністю в’яжеться зі Львовом, аж до трагічної загибелі в 1948 році. Костельник зізнавався, що до Галичини звикав довго і якби не одруження з донькою директора перемишльської ґімназії Елеонорою Зарицькою, не залишився б у Галичині. Поступово Костельник приходить до переконання, що українці і русини Бачки – це той самий народ. Згодом з-під Костельникового пера виходить патріотична поезія «Встань Україно» (Львів, 1918), написана під впливом визвольних змагань українського народу, свідком яких тоді він був. Відтак о. Гавриїл робить все можливе, щоб познайомити галицьких українців із життям їхніх співбратів у Бачці. Так у «Календарі Просвіти» за 1920р. виходить його стаття під назвою «Бачванські українці». Одночасно, Костельник всіляко намагався роз’яснити своїм бачванським русинам до якого народу вони належать. З цією метою він пише декілька статей-есе «Дзе спада наша бешеда» (Р. Керестур, 1922),  «Яка наша народна назва», «Чом сом постал Українєц». (Два останні опубліковані у збірнику «Проза на бачванско-сримским руским литературним язику», що вийшов у Новому Саді у 1975 році). Практично 80% творчої спадщини Костельника написані українською мовою!
Показовим є той факт, що протягом своєї діяльності Костельник практично не мав жодних контактів із Закарпаттям. Там не була надрукована жодна його стаття, жодна книжка. «Від самого початку Костельник читає і пише про Шевченка і, як і Гнатюк, просто оминає дезінтеґраційні тенденції закарпатської культурної і національної традиції... Закарпаття значно тяжче і значно пізніше прийде туди, де Костельник був від самого початку; русинські сепаратистичні тенденції його навіть не торкнули – вони між русинами Бачки появляться щойно між двома світовими війнами» - так пише про Костельника найавторитетніший дослідник творчості Костельника академік Юліян Тамаш, до речі бачванський русин.
Тут важко не погодитись з батюшкою Сидором про необхідність розбиття інформаційної блокади. Саме відсутність належної інформації спровокувала одну із постанов ужгородського «науково-практичного соймища»: «Просити святійшого Патріарха Сербського Павла і Синод про якнайшвидшу (звідки така поспішність у святих справах?) канонізацію бачванського (сербського) русина о.Гавриїла Костельника». А можливо таке рішення було прийняте невипадково і цілком свідомо? Згідно логіки - тим би мав займатись Московський Патріархат (якщо взагалі про щось таке можна вести мову), адже на час своєї загибелі о. Гавриїл канонічно належав до російської церкви. У цьому випадку прийшлось би торкнутись делікатних подій т.з. «львівського псевдособору 1946 року». Вже сам вибір дня - проведення собору - «8 березня» – день солідарності почитательок ідей Клари Цеткін, викликає поважні сумніви щодо церковного характеру такого «собору». Невипадково всечастіше цей «собор» називають спецопераціє НКВД. Відтак і самі обставини загибелі Костельника теж доволі неясні. Свідчення його дітей (досі живе його донька і двоє синів) переконливо доказують, що це була справа того ж таки НКВД. А от якщо справу поручити сербському патріарху – цілком нейтральній стороні, можна би було обійти згадані гострі кути. Але й тут є проблема: у Сербії проживає приблизно 15 тис. «русинів», майже всі вони греко-католики і навіть мають свій еґзархат з осідком у Руському Керестурі!?   
Так і хочеться сказати батюшці Сидору словами російського казкового героя Балди: «нє гонялся ти би поп за дешевізной», а краще би відправляв для своїх «вірників» акафістики і молебні пінія, людям була би користь, Богу мило, а батюшці би щось перепало від вірників смачненького на обід.     
Накінець повстає питання: як українцям сприймати такого роду «науково-практичні» конференції і всілякі «соймища» на чолі з такими «духовними пастирями заблудших овець»! Для цього необхідно відповісти на інше питання: а що би було, якби «русинів» не було? Відповідь проста: Українці би померли від нудьги. Амінь.

дерьмова детектед

0

5

Venechka-Erofeev написал(а):

дерьмова детектед

і Угорщина, і Росія, і Чехословаччина в існуванні свідомого українства вбачали загрозу своїй цілісності, а тому підтримували московофільство, «общерусскость», угро-русинізм, карпаторусинізм, карпаторуську народність як альтернативу пробудженню української національної свідомості.

0

6

И который здесь сосатель хахляцких куёв Микола Жалива?

0

7

Ух.....чёрт.....как тему увидел, вздрогнул....думал ууу отписал....

0

8

И КАКЗЕЛО УУУМНО...

0

9

"униженные инородцы" это кто, Мыкола?

0

10

хто ж такі «русини»?
Всі сущі в Україні, які мають елементарні знання з історії України, знають, що так себе називали піддані Київської Русі, пізніше Литовсько-Руської держави. Скажімо, галичани величали себе цим іменем до першої половини ХХ–го століття, для більшості поняття «українець» та «Україна» асоціювалися із Надніпрянщиною. Але з ростом визвольних змагань України, нова назва «українець» почала витісняти стару архаїчну назву «русин». Галицькі русини завдяки освітницькій діяльності організації «Просвіта» і галицького духовенства дуже швидко засвоїли нову назву «українець». В тому їм посприяли і галицькі москофіли своїми відкритими симпатіями до Москви та дивацьким мовним кічем під назвою «язичіє», від якого не залишилось і сліду в історії української літератури. Вишукана Шевченкова мова припала галичанам більше до душі, ніж москофільське «язичіє».
Активна діяльність організації «Просвіта» і духовенства зробили свою позитивну роботу і серед галицької еміґрації. Завдяки їхній діяльності навіть у глухих селах Боснії діти галицьких русинів, що поселились там за часів Австро-Угорщини, вже називали себе українцями, а батьківщину свою Україною.
Навіть Закарпаття, де москофільство пустило значно глибше коріння, перед другою Світовою війною прийшло до української свідомості. Інакше б не було о.Августина Волошина і Закарпатської України.
Таким чином, русини – це стара архаїчна назва українців, а Русь – це стара назва України. Цього був свідомий відомий український історик Михайло Грушевський, який невипадково назвав свою основну працю «Історія Руси-України».

0

11

Джива написал(а):

Ух.....чёрт.....как тему увидел, вздрогнул....думал ууу отписал....

Русины уже не наблюдают, русины действуют!

0

12

РУСИН написал(а):

і Угорщина, і Росія, і Чехословаччина в існуванні свідомого українства вбачали загрозу своїй цілісності, а тому підтримували московофільство, «общерусскость», угро-русинізм, карпаторусинізм, карпаторуську народність як альтернативу пробудженню української національної свідомості.

А русинам как то пофиг, рукой покажут на Галичину всем русинофобствующим, а там видно будет! А дальше пущай пробуждаются...Но у себя на исторической, а не на чужой для них,  территории русинов на юг от Карпат!

0


Вы здесь » Резервная площадка форума FOR-UA.info » Политика и экономика » Подкарпатская Русь