Чому в україномовних батьків виростають російськомовні діти?
Інститут соціальної та політичної психології Академії педагогічних наук України вже понад 15 років проводить моніторинги та дослідження української молоді, її психології, цінностей, взаємодії з соціумом, а також чинників, які впливають на формування її менталітету та культури.
Про перспективи української молоді в контексті мови, яку обирають вони і яка обирає їх, про дослідження цінності української мови для молодого покоління «Дню» розповів доктор психологічних наук, професор, завідувач лабораторії психології мас та спільнот Інституту соціальної та політичної психології АПН України Вадим ВАСЮТИНСЬКИЙ.
— На вашу думку, чому в Україні склався такий парадокс — в україномовних батьків виростають російськомовні діти?
— Ця справді дивна ситуація найбільше має місце в Центральній Україні, зокрема в Києві. Батьки розмовляють з дітьми українською, діти ходять до українських шкіл, виростають — і в середовищі ровесників спілкуються російською, одружуються і створюють російськомовні сім’ї. Це вписується в загальний контекст домінування російськомовного дискурсу, адже в ньому все просякнуто більш чи менш виразною перевагою російськомовності над україномовністю. Для молоді російськомовність є привабливішою, видається витонченішою, елегантнішою, інтелектуальнішою... Тому молодь, яка орієнтується на сучасне, цікаве, свіже, енергійне, активне, вибирає російську мову як таку, що дає їй відчуття власної цінності, не усвідомлюючи, що сама вона є об’єктом русифікації.
Поділ між сферами української і російської мови останнім часом почав стиратися, але все одно він є. А гламур, який подобається молоді, майже не постає в україномовному оформленні. Не знаю, чи винна в цьому тільки влада, але спостерігаємо якусь тотальну шалену орієнтацію телебачення на російськомовну гламурність. Мене, скажімо, це дратує, але ж молоді подобається! Натомість сфери україномовні виявляються малопривабливими. У популярних розважальних телепередачах українська мова звучить штучно, вимушено. Щось там на початку оголосять по-українському (як, наприклад, Савік Шустер), а далі всі або майже всі з полегшенням переходять на російську. А це ще гірше, ніж якби передачі були цілком російськомовні, бо підкріплює уявлення про безпосередню перевагу російськомовного дискурсу над україномовним.
Ще одне питання, над яким варто задуматися. У нас є FM-радіостанції, які формують молодіжну культуру, є провідні телеканали. Чому ж досі немає такого популярного телеканалу чи радіостанції, який би пропонував привабливий для сучасної молоді україномовний фрагмент культури? Зрозуміло, що для цих речей потрібен капітал, і я розумію, що цей капітал у нас переважно проросійськи зорієнтований (попри відому тезу про те, що капітал не має національності). Але ж є й проукраїнський капітал, є велика частина освічених і небідних громадян, для яких український культурний продукт є важливим. А в нас сфера україномовної культури залишається дуже традиційною (веснянки, писанки тощо), а ось того, чим можна привабити сучасну молодь до україномовної культури, немає.
Тепер ще й активно утверджується уявлення про українське як насамперед або й виключно російськомовне. Уже виросло покоління молоді на Сході, Півдні, та й у Києві, для якої уявлення про українське постає в російськомовному оформленні. А україномовне — це щось випадкове, вторинне, додаткове, необов’язкове. У цьому є небезпека, бо реальна україномовність виявляється вимученою, нав’язаною. Це простежується у всіх сферах, зокрема в освіті. Вона в нас ніби україномовна, але часто-густо — тільки формально. А закінчується урок чи лекція — і всі переходять на російську, причому і російськомовні, і україномовні.
Зрозуміло, що такий стан речей не можна змінити ні за місяць, ні навіть за 20 років. Це тривалий період переусвідомлення, втім, ми могли б просунутися на цьому шляху далі. Постає питання: хто і що для цього має зробити? На поставлене молодим респондентам запитання «Хто є відповідальним за стан української мови в суспільстві?» абсолютна більшість відповіла, що самі громадяни. Запитуємо: «Хто несе відповідальність за функціонування української мови у вашому оточенні?» — на першому місці: «Я сам». Виходить, що на рівні декларованого знання молодь розуміє, що сама має дбати про українську мову, а коли доходить до реальної поведінки, то вона сильно відрізняється від висловлюваних позицій. Бракує рефлексії — погляду на себе збоку. Любов до української мови залишається на рівні гасел. Так само й мільйонам російськомовних громадян теж бракує рефлексії, адже більшість із них не виступає активно проти української мови, але в реальній поведінці не робить жодних зусиль, аби підтримати мовну українізацію.
Отредактировано Don't worry (2011-04-11 11:20:11)
